Ієрогліфи та вимова

Китайський ієрогліф називається 汉字 Hànzì, «письмо ханьців», і мова носить ім’я того самого народу (див. Народи та мови). Але тут важливіше інше слово: 字 zì. Під дахом 宀 дитина 子, і первісне значення слова: «народжувати, виховувати». Сюй Шень, автор 说文解字 Shuōwén jiězì, написаного близько 100 року, виводить звідси розрізнення, про яке часто забувають. Прості форми, намальовані з натури, він називає 文 wén; складені, народжені з їхнього поєднання, називає 字, бо вони «множаться, як діти». Назва його словника каже саме це: «пояснювати 文, розбирати 字».

Кожен ієрогліф розкладається на 笔画 bǐhuà, буквально «удари пензля» ⟶ штрихи. Китайська школа виділяє п’ять їхніх родин, і діти повторюють їх, як лічилку: 横 héng, 竖 shù, 撇 piě, 点 diǎn, 折 zhé. Каліграфи ж налічують вісім, і всі вони зібрані в одному-єдиному ієрогліфі 永 yǒng «вічний»: це 永字八法 yǒng zì bā fǎ (див. Вісім штрихів у китайській каліграфії). Цей метод приписують то Ван Січжи, то ченцеві з його нащадків, Чжиюну, то ще комусь; розсудити я не візьмуся. Зате вправа не обманює: хто вміє написати 永, той напише майже все.

笔顺 bǐshùn, порядок штрихів, підпорядковується кільком простим правилам: горизонтальний перед вертикальним, верх перед низом, ліве перед правим, зовнішнє перед внутрішнім (але коробку закривають наостанок, як у 国). Це не вчительська примха. Ієрогліф, написаний абияк, видно з першого погляду, як було б видно наші літери, якби їх малювали задом наперед, і він стає нерозбірливим, щойно починаєш писати швидко. Саме порядок штрихів дає змогу їх порахувати, а отже, знайти ієрогліф у словнику.

Увага: не плутайте 部首 bùshǒu і 偏旁 piānpáng. 偏旁 називають будь-який компонент складеного ієрогліфа; 部首, буквально «голова розділу», називають ключ, тобто той компонент, під яким словник розміщує ієрогліф. Словник Кансі (1716) налічував їх 214, китайський стандарт 2009 року залишає 201. Найчастіші компоненти мають назви, якими користуються в усному мовленні: 三点水 sāndiǎnshuǐ «три краплі води» для 氵, 宝盖头 bǎogàitóu «коштовна кришка» ⟶ дах, для 宀, 提手旁 tíshǒupáng «рука збоку» для 扌. Раджу вивчити їх якомога раніше: саме вони дають змогу продиктувати ієрогліф.

Адже в китайській повно омофонів, і все життя доводиться уточнювати, про який ієрогліф ідеться. Телефоном, у банку, у готелі: 您贵姓？ «Ваше прізвище?» 姓张。 «Чжан». 哪个张？ «Який Чжан?» І відповідь лунає готовою формулою: 弓长张 gōng cháng Zhāng, Чжан із «лука» і «довгого», щоб відрізнити його від 立早章 lì zǎo Zhāng, із «стояти» і «рано». Кожне поширене прізвище має свою формулу (див. Імена та національності). Зверніть увагу на 耳东陈 ěr dōng Chén, «вухо і схід»: ліва частина 陈 зовсім не вухо, а давній 阜 «пагорб», але всі називають її 耳朵旁 ěrduopáng, бо вона має форму вуха. Знову звичай.

Сюй Шень поділяв ієрогліфи на 六书 liùshū, «шість письмен». 象形字 xiàngxíngzì малюють річ: 日, 月, 山. 指事字 zhǐshìzì вказують на неї знаком: штрих біля підніжжя дерева 木 дає 本 «корінь» ⟶ початок. 会意字 huìyìzì поєднують два поняття: людина 亻, що прихилилася до дерева 木, дає 休 «відпочивати». 形声字 xíngshēngzì поєднують смисловий елемент зі звуковим: 女 «жінка» і 马 mǎ дають 妈 mā. Останніх значно більше, ніж усіх інших (часто називають 80 % ієрогліфів, іноді більше; я ніколи не бачив підрахунку, який міг би перевірити). Дві останні категорії, 假借 і 转注, стосуються радше вживання ієрогліфів, ніж їхнього творення, і про другу фахівці сперечаються досі. Що ж до 仓颉 Cāng Jié, чотириокого міністра, який нібито винайшов письмо, спостерігаючи сліди птахів, то це легенда, але за неї тримаються.

拼音 pīnyīn, буквально «складати звуки», набагато молодший: 汉语拼音 Hànyǔ pīnyīn ухвалили 1958 року, і його батьком називають Чжоу Югуана (він помер 2017 року, у віці 111 років). Піньїнь ділить склад на 声母 shēngmǔ, ініціаль, і 韵母 yùnmǔ, фіналь, до яких додається тон. До нього латинкою писали Peking і Tsingtao; Тайвань же досі вчиться читати за 注音符号 zhùyīn fúhào, знаками, взятими з давніх ієрогліфів і прозваними «бопомофо» за першими чотирма (див. також Піньїнь). Увага: піньїнь не замінює письма. Це інструмент, щоб навчатися і щоб друкувати на клавіатурі.

Тони називаються 声调 shēngdiào, і в повсякденні їх нумерують: 第一声, 第二声, 第三声, 第四声, а ще 轻声 qīngshēng, «легкий звук», який не п’ятий тон, а відсутність тону. У наукових працях трапляються інші назви, 阴平, 阳平, 上声, 去声, успадковані від середньокитайської мови. Вона мала чотири категорії, «рівний», «висхідний», «відхідний» і «вхідний», і вони не збігаються з нинішніми чотирма тонами: «вхідний» тон 入声 зник із північнокитайської, а «рівний» розколовся надвоє. У 上声 ієрогліф 上 читається shǎng. Проте я часто чую, як його вимовляють shàng, зокрема й китайські колеги. Для тренування слуху сторінка Вимова тонів іде далі.

Для україномовного учня труднощі не завжди там, де їх чекаєш. 卷舌音 juǎnshéyīn, «звук із закрученим язиком» (zh, ch, sh, r), засвоюється досить швидко, а багато китайців з півдня його й не вимовляють: вони кажуть sì замість 十 shí, звідси скоромовка 四是四，十是十, яку ви знайдете нижче. Зате 送气音 sòngqìyīn, буквально «звук, що випускає повітря» ⟶ придиховий приголосний, підводить усіх. В українській б і п протиставлені за вібрацією горла, тобто за дзвінкістю; у китайській ні b, ні p не дзвінкі, і розрізняє їх лише струмінь повітря. Піднесіть долоню до рота: на 怕 pà «боятися» ви маєте його відчути, а на 爸 bà «тато» ні.

Лишається питання по суті. Коли Цзилу питає, з чого б він почав, якби правив державою, Конфуцій відповідає 正名 zhèngmíng, «виправити імена»: якщо імена не відповідають речам, мова плутається, і ніщо вже не тримається (звідси взято речення 25, див. Глава 13 Бесід Конфуція). За Хань коментатор Чжен Сюань прочитав це 名 як 字: виправити імена означало б виправити написання ієрогліфів. Я не певен, що він має рацію. Але думка прижилася, і 错别字 cuòbiézì у Китаї не така помилка, як усі інші.

Клацніть на будь-який ієрогліф на сторінці: його порядок написання з’явиться штрих за штрихом, зі стрілкою, що показує напрямок руху.